Куренівська трагедія ‒ одна із наймасштабніших техногенних катастроф України. Вона сталася у Києві 13 березня 1961 року. Гігантська хвиля відходів цегельного виробництва, які зливали у Бабин Яр, прорвала дамбу і за лічені хвилини затопила столичну Куренівку, зруйнувавши багато будівель та лише за офіційною інформацією – поховала заживо 145 людей. Зараз деякі українські історики стверджують, що загиблих було значно більше.

Вранці, о 08:30, пульпа (відходи Петрівських цегельних заводів, переважно змішана із водою земля), яку десять років закачували до Бабиного Яру, прорвала дамбу.

Вал, висотою у чотири метри та двадцять завширшки, руйнував все на своєму шляху: знищував будинки, перевертав автобуси, затоплював підприємства й лікарні, вбивав людей.

«Коли я поглянула в бік Бабиного Яру, то побачила страшне видовище: з Яру несло будинки і дерева. Будинки пливли цілими», ‒ розповідала очевидиця катастрофи Ольга Бікус.

Земляний вал заживо ховав людей на вулицях, на робочих місцях та в їхніх оселях. Лише о 10-й годині ранку пульпа та вода з Бабиного Яру перестала прибувати.

30 гектарів площі Куренівки виявилися затопленими рідкою грязюкою.

Грязьовий вал повністю знищив 68 житлових і 13 адміністративних будівель, а також поруйнував близько 300 квартир та будинків. За лічені хвилини без даху над головою опинилися майже 1300 киян.

Найбільший удар грязьове цунамі завдало трамвайному депо імені Красіна, яке було практично знищене. Там під валом бруду загинули 50 працівників.

Люди, які опинилися в епіцентрі катастрофи, мали небагато шансів вижити. Комусь пощастило врятуватися на деревах і дахах приміщень.

Влада залучила військових, міліцію, пожежників, будівельників та техніку для ліквідації наслідків катастрофи.

Розгрібаючи бруд та завали, ковші екскаваторів не раз рвали тіла загиблих.

«Це було моторошно! Деякі водії навіть не могли працювати і покидали роботу», – згадувала одна із очевидець куренівської трагедії.

Брудом також затопили громадський транспорт, який саме курсував Куренівкою. В одному трамваї пульпа поховала заживо 12 пасажирів. А від падіння електричного стовпа загорівся автобус і більшість пасажирів, які приїхали із Димера, померли.

Причина куренівської трагедії ‒ недбальство радянських чиновників

Бабин Яр ‒ урочище, в якому нацисти у вересні 1941 року лише за два дні розстріляли близько 34 тисяч євреїв. Загалом в урочищі вони вбили близько 100 тисяч людей різної національності. Зараз Бабин Яр ‒ один із страшних символів Голокосту. Але після війни радянська влада знищувала це місце і пам’ять про нього.

Після війни в Бабиному Ярі не спорудили жодного пам’ятного знаку, натомість влаштували сміттєзвалище. Пізніше урочище, де розстрілювали людей, почали заповнювати рідкими відходами сусіднього цегельного заводу. Так хотіли його замити та влаштувати там парк, що зрештою пізніше і зробили.

За 10 років в Бабин Яр намили близько 4 мільйонів кубометрів пульпи. Дренажна система з цим не справлялася. Щоб заощадити, замість бетонної дамби збудували піщану та ще й на десять метрів нижчу. А напередодні трагедії демонтували насосну станцію.

І вранці 13 березня 1961 року піщана дамба в Бабиному Яру не витримала.

Замовчування

Радянська влада піддавала суворій цензурі будь-які згадки про катастрофу. Після прориву дамби військові одразу оточили периметр катастрофи і нікого не впускали. Міжміський зв’язок у Києві перестав працювати.

Киян обурило, що катастрофу замовчують. Одні називали це «помстою розстріляних» у Бабиному Ярі, а інші «Божою карою» через закриття Києво-Печерської Лаври.

КДБ вилучав знімки та засвічував плівки фотоаматорів, які фіксували аварію. Лише через три дні після трагедії київське радіо сповістило про неї. Але в масштабах країни про це не повідомляли.

Втім, деякі кадри тоді таємно вдалося відзняти, зокрема Ладі Бондаренко. Вони зберігалися у архіві Іони Клименко, які для Радіо Свобода надав історик Стефан Машкевич.

Скільки загинуло?

Радянська влада офіційно оголосила про загибель 145 людей. Але через замовчування трагедії кияни не довіряли офіційним заявам.

На думку сучасного дослідника історії Києва Олександра Анісімова, Куренівська трагедія забрала життя 1500 людей. Але історик Тетяна Єстаф’єва, яка одна з перших працювала із архівними документами Куренівської трагедії говорить, що така цифра перебільшена: «Я вірю офіційним даним, які знаходила в документах під грифом «цілком таємно». Їх надсилали у вищі владні кабінети Києва та Москви. Партійним керівникам не було сенсу брехати самим собі. Тому я вірю, що жертвами Куренівської трагедії стали 145 людей і набагато більше були поранені».

Через пів року після трагедії Київський обласний суд виніс вирок шістьом особам ‒ двом проєктувальникам з Москви і чотирьом керівників Київського будівельного управління. Матеріали кримінальної справи були знищені «за давністю терміну зберігання».